«Добре зіграв проти жіночої «Планети», тому отримав запрошення в чоловічу»

– Ви вихованець білоцерківського футболу. Що ж вас привело у футзал та ще й в доволі юному віці?
– Так, свої перші футбольні кроки я робив саме у Білій Церкві. На секцію футболу потрапив доволі пізно –  в 11 років. До цього грав у футбол тільки у дворі. Після потрапляння у ДЮСШ почав приділяти більше часу цьому заняттю. Методика тренерів була різна, але враховуючи, що я досяг певних висот, то вони можуть пишатись своєю роботою, а я їм дякувати за силу та терпіння, які вони вкладали в моє «спортивне виховання». 

Принагідно скажу, що найбільше на мою спортивну кар’єру вплинув Василь Михайлович Наумчук. Це специфічна людина, але він багато робив для розвитку спорту не тільки в Білій Церкві, але й в усьому Білоцерківському районі. Зараз він працює директором обласного спортивного закладу в Терезині. 

В 11 класі я переїхав в Бровари, де займався на відділенні футболу в школі олімпійського резерву. Там мені довелося попрацювати з чудовим тренером та людиною Олегом Анатолійовичем Труханом. Він і далі продовжує розвивати футбол в броварському регіоні. У футзал я потрапив бувши учнем 1 курсу Броварського вищого училища фізичної культури, завдяки Геннадію Луніну, який на той час був гравцем «Планети», а за сумісництвом ще й тренером жіночої команди цього клубу. Ми футбольною командою зіграли товариську гру проти жіночої «Планети» і я непогано виглядав (посміхається). Тому й надійшла пропозиція. 

– Яким же був ваш подальший шлях в основну команду?
– Я мав продовжувати навчатись. До того ж мені ще не було 18 років і підписати повноцінний контракт я не міг. Тому поєднував тренування в спортінтернаті та у футзальній команді «Планета». Режим дня був важкий: зранку навчання та тренування в футбольній команді, потім тренування в «Планеті», а ввечері знову у футбольній. Добре, що проживати й тренуватися доводилося в одному місці, щоправда, якісного навчання на той час отримати не вдалося.  

Потім підписав повноцінний контракт та зосередився лише на футзалі. Пам’ятаю, що Олег Анатолійович був незадоволений таким перебігом подій і намагався переконати батьків, щоб я залишився у футболі. Я його розумію, він хотів отримати компенсацію за мій перехід в команду майстрів та за проведену зі мною роботу. Точно сказати не можу, але «Планета» відшкодувала певну суму. Яку саме знає Володимир Вікторович Фролов – можна в нього запитати (посміхається).

– Звідки взялося прізвисько Умка?
– З ДЮСШ в Білій Церкві. Мабуть, вирізнявся розумовими здібностями (посміхається).

– Під час виступів у першій лізі, у «Планети» був цікавий виїзний матч з «Каменярем». Ви вели 5:2, але за останню хвилину пропустили тричі та зіграли 5:5. Як так трапилося?
– Я його майже не пам’ятаю, але здається, що там був маленький зал і гра у футзал перетворилася в пінбол, тому все могло статись. Але можу й помилятися. Насправді були матчі які набагато більше запам’ятовувались.

– Які, наприклад?
– У вищій лізі, коли ми на виїзді обіграли львівську «Енергію» з рахунком 6:5. Львів’яни вели на початку другого тайму 3:0, а у підсумку за 0,3 секунди до кінця Олег Шуст забив переможний для нас гол. Його довго не зараховували, але інспектор і арбітри подивилися повтор і таки його зарахували. Так би мовити, застосували VAR (посміхається).

– Під час сезону у першій лізі за «Планету» виступав Олег Безуглий, а тренером був Анатолій Осадчий. Безуглий допомагав тренеру в тренувальному процесі чи залишався просто гравцем?
– На той момент в команді було багато яскравих особистостей. Я їм всім дякую за те, що вони мене навчали. Відносно Олега Безуглого можна сказати одне – він був майстром з великої літери та багато чого навчив мене у футзалі. Причому не тільки на майданчику, а й щодо спорту. Тренером дійсно був Анатолій Осадчий, а Олег виконував функції тренера-гравця, хоча більше був сконцентрований саме на ролі гравця.

– Якісь цікаві історії пов’язана з одеситом Безуглим можна згадати?
– Цікавих історій пов’язаних з Безуглим було багато, але все ж перше місце та приз глядацьких симпатій отримував Юрій Балашев (посміхається). Якби на той час були розвинені соціальні мережі, він би мав мільйони підписників і це тільки в Україні (сміється).

– 2007 року у складі молодіжної збірної України ви посіли 4 місце на «Санкт-Петербурзькій осені». Яким вийшов той турнір?
– Спочатку я потрапив в розширений список на мінізбір молодіжної команди, а потім і у фінальну заявку гравців, що поїхали в Санкт-Петербург. На той час в тренерський штаб входили Геннадій Лисенчук, Євген Ривкін та Володимир Залойло. Кістяком команди були вихованці Євгена Семеновича з харківського «Локомотива». Ще було по 1-2 гравці з інших команд вищої ліги. 

Це був перший міжнародний досвід для мене, і я не отримував достатньо ігрового часу. Чому так? Зараз як тренер я розумію, що є завдання, які треба виконувати. А виконувати їх буде той, в кому ти впевнений і час на імпровізацію – не найкращий метод. Ображаюсь я чи ні? Звісно, ні. Враховуючи кількість часу, яку я провів на ігровому майданчику, поставив би собі оцінку «добре» (посміхається).

– Після того «молодіжка» проводила товариські матчі та відбір на Євро, але вас вже не було серед кандидатів. Чому не вдалося знову потрапити в поле зору тренерського штабу?
– Відносно подальших викликів в молодіжну збірну скажу так: саме в Петербурзі у мене виник мініконфлікт з Євгеном Ривкіним. Оскільки він був головним тренером «молодіжки», про подальші виступи в її складі я міг забути… Але чутки, які були, розвіялись після мого переходу в «Локомотив». Він мене спитав (дослівно): «Було?». Я відповів: «Ні». От на тому і все… Образ немає – це життєві ситуації. Якщо відмотати життя назад, то напевно поговорив би раніше і, можливо, все склалося б по-іншому. 

– Які спогади залишились від участі в Кубку Уралу-2008?
– Кубок Уралу проходив в Єкатеринбурзі у спорткомплексі «ДИВС», що розшифровується як «Дворец игровых видов спорта». Для мене це був перший міжнародний турнір на командному рівні. Я мав достатньо ігрового часу, який капіталізував в досвід. Емоції залишились позитивні, бо була чудова атмосфера і відмінний підбір команд. Місто не вразило, а наше підсумкове друге місце стало збігом обставин. Був один момент, який запам’ятався дуже добре. У грі проти «ВІЗ-Сінари» в кінці першого тайму наш тренер Анатолій Осадчий (Царство йому небесне) не пам’ятаю кому каже: «Виходь п’ятим». А, здається, Олег Шайтанов йому каже: «Володимировичу, так це ж тільки перший тайм» (посміхається). Він просто переплутав тайми.
 

– Перед сезоном 2008/09 в «Планету» прийшло багато знаних майстрів. А згодом команду очолив Валерій Водян. Чому з такими кадрами не вдалося виконати поставлене завдання?
– Так, до нас тоді приєдналося чимало майстрів того часу. Було дуже приємно грати з такими людьми, але відсутність результату, на мою думку, була пов’язана з неякісною передсезонною підготовкою.

– Після розформування «Планети» ви мали продовжити кар’єру у львівській «Енергії». Чому цього так і не сталося?
– Контракт був підписаний, але, як виявилося пізніше, не завірений в Федерації. Все йшло добре, але 30 серпня, за 2 дні до закриття трансферного вікна, відбулася зустріч з керівництвом, де мене поставили перед фактом, що готові платити 50% за контрактом, тому що перевищений бюджет. Мене це не влаштувало і ми розійшлись.

– Після «Енергії» ви потрапили в «Контингент». Бували матчі, що житомирянам доводилося грати й у 6 польових. Не дуже вдалий кар’єрний крок?
– З точки зору ігрової практики для мене це був непоганий варіант. Всі команди були укомплектовані до сезону, вибирати не довелося (посміхається).

– Щось залишились винні в «Контингенті»?
– За 2 місяці розрахувались повністю, але там була символічна сума. А ось «Планета» залишилась винна вагому суму. Проте я вже про неї забув (посміхається).

– Як на вашому шляху в зимове міжсезоння виник «Локомотив»? Чому так і не вдалося зіграти за «залізничників» жодного матчу?
– Після гри «Локомотив» – «Контингент» я зустрівся з Євгеном Семеновичем і спитав чи є можливість спробувати свої сили у складі харків’ян. Він відповів ствердно – ось так я там й опинився. Але після переходу я не міг грати 30 днів. Потім почав потрапляти в заявку, зіграв декілька змін, але за відсутності належної підготовки та ігрової практики провив себе не дуже вдало. Доводилось більше тренуватись, що я й робив. Потім були товариські зустрічі з «Діною» в Москві, де я почав грати, і доволі непогано. Але в кінці гри я зламав плеснову кістку і знову випав на 1,5 місяця. Регулярний чемпіонат закінчився, а до плей-оф я не готовий, тож клубу не було сенсу мене утримувати. Ось така історія, але це спорт… 
 

«Після чотирьох переможних серій пенальті з «Манзаною» вважаю, що у житті можливо все»

– Як на початку 2011 року ви опинилися у ПФС?
– Після шестимісячної паузи «засумував» за спортом і хотів ще професійно грати. Зателефонував Олегу Безуглому, приїхав на оглядини – домовився з Сергієм Ожеговим і переїхав до Севастополя.

– Чим вам запам’ятався ПФС, де зібралася цікава команда (Кобець, Свірідов, Кольцун, Шамотій, Чернієнко)?
– Той колектив запам’ятався згуртованістю та наполегливістю. Всі викладалися на тренуваннях.

– Як довго ви відпрацьовували тактику гри з п’ятим польовим при Олегові Безуглому?
– Майже весь тренувальний процес був направлений на гру з «літаючим» воротарем.

– Вам вдалося виграти в Луганську у ЛТК 2:0 і вийти в плей-оф. Вірили в такий успіх?
– Якщо виграли, відповідно на той момент ми були сильніші.

– В плей-оф за 5-8 місця ви тричі зіграли внічию з «Монолітом» і здобули три перемоги в серії пенальті. Як таке взагалі можливо?
– Враховуючи, що я з «Манзаною» виграв Кубок України після чотирьох поспіль виграних серій пенальті, вважаю, що в нашому житті все можливо. 

– Першоліговий «Візаж» – цікавий досвід?
– Після ПФС я вирішив не грати професійно і перекваліфікувався в аматори. Поєднував роботу та футзал. Проєкт «Візаж» мене влаштовував як певний ігровий етап. До того ж там грала велика кількість гравців з  «Контингенту», тому процес адаптації пройшов швидко.

– Згодом у «Христинівці» зібралася хороша команда, в тому числі й за вашої участі. Чи були у неї перспективи підійматися вище?
– Я вважаю, що перспективи у цієї команди не було.

– Які саме фактори зійшлися заради того, щоб «Манзана» виграла Кубок України?
– Згуртованість колективу, підбір виконавців (більшість – колишні гравці вищої ліги), тренувальний процес побудований Тарасом Шпичкою, спад рівня чемпіонату України, везіння в серії післяматчевих пенальті, недооцінка командами суперників нашого колективу, а також наше бажання. Все це і привело до перемоги аматорського колективу, хоча «майстрів спорту» нам, здається, так і не дали.
 

«Після повернення з Німеччини моє ставлення до спорту змінилося в цілому»

– 2014 року ви прорубали вікно в Німеччину. Як вдалося це зробити?
– Спершу поїхав грати у футбол, але було багато питань щодо перебування в Німеччині, тому конкретних варіантів залишитись не мав. Повернувся і знову почав грати в Києві. Потім була команда «VfL 05», з якою вдалось спочатку вийти у фінал, а на наступний рік виграти Кубок Німеччини з футзалу.

– Кубок Німеччини, виступ в Лізі чемпіонів – ви досягнули всього, чого хотіли там?
– Після перемоги у Кубку був варіант продовжити грати в Німеччині або ж повернутись до однієї із команд Екстра-ліги. Я вибрав Німеччину та Лігу чемпіонів, бо такого варіанту в моєму житті могло більше й не бути. Домашній етап ЛЧ ми пройшли, а ось наступну групу провалили через брак досвіду виступів на найвищому рівні, на мою думку. Тому я вважаю, що той момент – це максимум тієї команди в цілому та окремих її гравців.

– Чи був шанс затриматись у німецькому футзалі?
– Варіанти залишитись були, але потрібно було переїхати на 2 роки в Німеччину без сім’ї. Для мене сім’я в пріоритеті, тому я залишився в Україні. Пізніше колишній тренер «VfL 05» Петро Шаталін пропонував деякі варіанти, але це вже історія…

– За стільки часу вдалося опанувати німецьку?
– Вивчив німецьку завдяки президенту «VfL 05» Хайко Фрьойліху. Він був ініціатором того, щоб всі гравці спілкувались німецькою. Курс А-1 пройшов за місяць. Щодня було по 5-6 годин навчання в аудиторії. А-2 вчили командою – цей курс був розрахований на 3 місяці. Так і вивчив, хоча без практики багато що вже забув.

– Сезон 2018/19 ви провели у вищоліговому «Епіцентрі К2», але після цього перейшли аж у друголіговий «Агромат». Не було пропозицій від команд з вищих дивізіонів Києва чи щось інше вас підштовхнуло до цього кроку?
– Після повернення з Німеччини моє ставлення до спорту змінилося в цілому. І після «Епіцентру К2» та ряду інших команд, за які довелось грати та тренуватись («Агромат» в тому числі), а відповідно і фізично розриватись, вирішив сконцентруватись на чомусь одному. Пропозиції з інших команд були, але поговоривши з керівництвом клубу «Агромат», разом вибрали певний напрямок розвитку. Він влаштовував мене та компанію і тепер я повністю в структурі: і працюю, і треную. Щодо самої компанії, то вона дає можливість розвиватись людям, які цього бажають.
 

– Як далася перемога у другій лізі Києва?
– Ми її вибороли завдяки згуртованості колективу, хоча й були матчі, які треба було грати «через не можу».

– Ви вважалися одним із фаворитів у першій лізі еліт перед стартом цього сезону. Вдало пройшли перший етап, але у підсумку опинилися лише на 7 місці. Що призвело до цього?
– Попри те, що вважалися фаворитами, ми мали ряд проблем, які не дали нам досягти результату, на який сподівалися. Якщо коротко, то це: травми ключових гравців і відсутність повної «лави» запасних гравців за різних обставин. Але ми зробили висновки: ідея, мета команди має бути «зшита» з цілями всіх її учасників. Тоді навіть нестача «ресурсу» не буде сильно впливати на результат.  

– Як оціните цей сезон для себе, як тренера, і для команди взагалі?
– Для мене цей сезон – неоціненний досвід, який надалі принесе користь ФК «Агромат» і, сподіваюсь, компанії в цілому. Якщо брати команду, то кожен гравець також зробив власні висновки й розуміє куди ми рухаємось разом. Я вже розумію, що можна було зробити по-іншому. Тому проаналізували ситуацію та рухаємось далі. Краще зосередитись на цілі, ніж на невдачах. 

– Ви виконуєте ролі й гравця, і тренера. Наскільки це важко і чи означає це швидкий перехід на тренерську лаву?
– Я вже на 100% переконаний, що не треба поєднувати гравця та тренера – це 2 різні ролі, функції. Тому якщо хочеш стати тренером, треба «вбити» в собі гравця. Як би не було це гірко приймати, але це так.
 

– Ви один із небагатьох, хто має в Україні найвищий диплом із футзалу і в такому молодому віці. Збираєтеся серйозно присвятити себе цій справі?
– Бути тренером – це можливість завжди розвиватись. В наш час є багато інформації для цього і тому я намагаюсь не стояти на місці. Мені приносить задоволення пошук нового для розвитку команди, і я вважаю це найголовнішим.

– Чув, що в «Агроматі» з’явилася дитяча футзальна команда і відділення з пляжного футболу. Що можете сказати про це?
– Так, у нас з’явилася дитяча команда і це – один з напрямків розвитку компанії. Ще є багато роботи для становлення повноцінної системи. Відносно пляжного футболу, то на цьому етапі ми відійшли від чемпіонатів, і можемо розглядати цей вид спорту, як підготовчий період до футзального сезону.

– Які плани на майбутнє у вас і «Агромата»?
– Плани амбітні. На цьому відрізку ми маємо план розвитку, якого намагаємося дотримуватись. У нас чудова команда організаторів, сильна команда на полі, тому рухаємось тільки вперед. Всього сказати не можу, але найближчі спортивні плани – це вихід до вищої ліги чемпіонату Києва та участь у Кубку України з футзалу. Пріоритетні плани компанії – розвиток співробітників і відповідно розвиток бренду «Агромату».

Джерело – Федерація футзалу Києва