Максим Воронін – про чемпіонати світу серед поліцейських, розформування «Шахтаря», розбиту мрію в «Локомотиві», свою пригоду тривалістю в 5,5 років у Ліді та переїзд в Казахстан
Новачок «Актобе», досвідчений український захисник, Максим Воронін розповів нам про чемпіонати світу серед поліцейських, розформування «Шахтаря», розбиту мрію в «Локомотиві», свою пригоду тривалістю в 5,5 років у Ліді та переїзд в Казахстан.
– Ви двічі ставали чемпіоном світу серед поліцейських. Що відклалося в пам'яті з тих турнірів, які проходили в Китаї і Бразилії. Можете підтвердити чи спростувати популярну думку, що команди з колишнього СРСР туди привозять ледь не національні збірні, а за інші країни бігають звичайні працівники силових структур?
– Чесно кажучи, у нас тоді і в Китай, і в Бразилію, поїхала «бойова» четвірка. Хоча я сам тільки починав грати в футзал, але мої партнери були досить досвідчені і ми вже виступали у Вищій лізі України. Багато країн привозили справжніх поліцейських, але в Бразилії було пару хороших місцевих команд, а також іспанці з якими ми і грали в фіналі. Якщо я не помиляюся, перший тайм ми навіть програли 0:1, але у підсумку виграли 4:1.
В Китаї назбирали місцевих китайських футболістів з якими ми грали у фіналі. Важкий був матч. Якщо не зраджує пам’ять, ми програвали, але вирвали перемогу з рахунком 2:1.
– Ви потрапили в «Шахтар» в його останній сезон. Чи відчувалася близькість кінця? Як він взагалі проходив для команди?
– Навіть щось подібне до розформування команди в «Шахтарі» взагалі ніхто й у думках не допускав. Влітку я і ще кілька новачків приїхали в Донецьк, підписали контракти і пішли рядові збори – біг, тренування.
Почав сезон «Шахтар» дуже невдало – з трьох поразок поспіль. Потім ми почали зігруватися і обіграли такі хороші команди, як львівська «Енергія», «Тайм», ТВД, харківський «Локомотив» і потрапили до півфіналу Кубка. Але після цього нас приголомшили цією новиною, навіть не дозволили їхати за свої кошти в Запоріжжя на півфінал Кубка України. Не знаю чому так сталося, але по моєму в той час у всіх було просто спустошення, принаймні у мене точно.
– 2011 року Ви навіть стали переможцем аматорського Кубку України у складі команди «Нове життя» (с. Андріївка, Полтавська обл.), ще й звання найкращого нападника отримали. Що це була за пригода?
– Обставини так склалися, що я тоді пів року був без команди. Подзвонили і запросили пограти за «Нове життя», бо контракту у мене не було і я на той момент вважався аматором. Приїхав, вдало зіграв, на диво багато забив, хоча це і не мій коник – так і дали звання найкращого, хоча, якщо чесно, рівень там все-таки дійсно аматорський. Втім, там грало багато колишніх футзалістів, але, звичайно, це не те що у Вищій лізі.
– В сезоні 2012/13 Ви здобули чемпіонство з «Локомотивом». Але з Вами не продовжили контракт на наступний сезон. Це було несподівано чи ні?
– Це чемпіонство було першим і для мене, і для «Локомотива». Напевно, як для клубу, так і для мене, воно було найскладнішим в Україні, бо наші суперники мали серйозні склади напхані якісними бразильськими легіонерами.
Моєю мрією після чемпіонства було зіграти з іспанською командою в Кубку УЄФА, а «Локомотиву» в тому розіграші якраз випала «Барселона Алуспорт». Коли мене прибрали, то, звісно, було прикро до сліз. Значить, Євген Семенович Ривкін у подальшому не бачив мене в команді і ставив на інших людей.
Мені тоді хотілося закінчити з футзалом, але з часом все пройшло і я знехотя поїхав в Білорусію, де ще тричі виграв чемпіонство, став справжнім улюбленцем Ліди, основним гравцем і найважливіше, що зіграв з іспанською командою «Інтер Мовістар» у них на майданчику. Це один з головних грандів іспанського футзалу, а ми навіть вели 1:0, але потім в наші ворота поставили сумнівний пенальті і 10-метровий, і в фінал чотирьох вийшли «інтеристи».
– Під час виступів у «Локомитиві» Ви казали, що маленька кількість команд в Екстра-лізі допомагала рости гравцям, бо усі матчі проходять з сильними суперниками. Але ж коли постійно зустрічаєшся з кимось, то хіба не виникає «звикання» до суперника? А це не допомагає розвиватися.
– Все-таки я вважаю, що чим більше команд – тим цікавіше чемпіонат. Тим більше, погравши в Білорусі 5,5 сезонів, в чемпіонаті якої до останнього сезону виступало 16 команд. Немає звикання до суперника, різноманітні зали, різна підтримка, завжди новий суперник і у кожного своя тактика та стратегія на певний матч.
– 2013 року Ви стали учасником авантюри під назвою «Сапфір».
– Так, мене запросили в «Сапфір» і тільки потім я зрозумів як помилився. Просто мене одночасно кликали і в Росію, у «Прогрес», який потім теж розпався, але той сезон дограв. З періоду в «Сапфірі» позитивно тільки те, що познайомився з новими людьми, більше звик до Донецька. Загалом Ігор Москвичов підібрав боєздатний колектив, який на рівних грав з «Єнакієвцем». Спонсорами були молоді хлопці, які, напевно, брали гроші у батьків. За пару місяців награлися і з боргами просто зникли.
– Ви якось казали, що домовилися з Дмитром Івановим, що підете з «Лідсельмаша» разом. Втім, 2017 року він пішов, а Ви залишилися до кінця.
– Так, ми з Дмитром колись говорили про це, але потім йому запропонували перейти в «Форте», мабуть, на кращі умови. Та і він сам говорив, що хоче змінити обстановку і засидівся на одному місці. Я ж так не вважав, тим більше, що прив'язався до хлопців з якими грав і до уболівальників. Ліда для мене стала рідною і якби клуб не розпався, то я, напевно, й надалі грав би за «Лідсельмаш».
– Ви стільки років грали за «Лідсельмаш» і постійно повторювали, що Вам все там подобалося. Не шкодуєте, що не потрапили у клуб раніше?
– Зараз, мабуть, шкодую, що не потрапив туди відразу після того як залишив «Локомотив». «Лідсельмаш» якраз тоді тільки утворився. Там був хороший директор, на якому все і трималося, а публіка і містечко – це просто щось. Та і всі хлопці, яких ми з тренером запрошували в Ліду (Хурсов, Рось, Камеко, Д. Клочко), і грузини, і білоруси, просто стали там великою і дружною сім'єю, завдяки якій і кувалися ці перемоги.
– Які Ваші найбільш яскраві спогади з Ліди за ці 5,5 сезонів?
– Це фінальний матч з «Вітеном». Ми їм програвали у фінальній серії 0:2, але вирвали в ній перемогу 3:2 (в сезоні 2014/15 – при. авт.). Причому за рахунку 1:2 в серії, ми грали на виїзді і на початку другого тайму програвали 1:4, але за 16 хвилин при грів в 5 польових перевернули матч, зрівнявши рахунок – 4:4. Після додаткового часу рахунок був 5:5, а в серії пенальті ми виграли 2:0.
Ну і, звісно ж, матч з «Інтер Мовістар». Як я вже казав, у них і у нас було по 6 очок, і коли ми повели в рахунку на 28 хвилині, то не повірив, що таке може бути – це просто незабутньо.
– Читав думку білоруських уболівальників про те, що такі команди як МАПІД і «Лідсельмаш» не повинні існувати, бо вони тягнуть гроші із заводів, які могли б піти на потреби робітників. Тому клуби мають бути приватними, наприклад, як «Століца». Яка ваша думка?
– Багато хто нас любить, але і недоброзичливців вистачає, які вважають, що якщо у таких підприємств як МАПІД і «Лідсельмаш» не буде команд, то працівники будуть отримувати більшу зарплату. Вони глибоко помиляються. Переважно так вважають неспортивні люди – у них є на це право.
Коли в нашій маленькій Ліді стало відомо, що клубу не стане, люди просто плакали, готові були давати свої гроші і допомагати нам, оскільки вони цим жили. У нас на рядовий матч приходило по 600-700 чоловік. Вони всі чекали наших домашніх ігор, а деякі їздили з нами по всій країні.
– Чому для продовження кар’єри обрали саме далекий Казахстан?
– Була одна пропозиція з Білорусі і ще дві із-за кордону, але не буду кривити душею – з фінансового боку Казахстан був найкращим варіантом. Тим більше, що це новий чемпіонат і в ньому багато бразильців з якими цікаво грати. Якраз на їх фоні можна себе перевірити.
– Як на Вас вийшли? Це з ініціативи Олега Солодовника?
– Я зідзвонився з Євгенієм Валенком, спілкувалися про життя, а потім він сказав, що їм потрібен захисник. Потім зателефонував і поспілкувався з головним тренером Олегом Петровичем Солодовником, і попередньо в телефонному режимі ми потиснули руки.
– Перед переходом Ви слідкували за чемпіонатом Казахстану? Когось можете в ньому виділити (команди, гравці)?
– Я слідкую практично за усіма нормальними чемпіонатами: іспанським, італійським, російським і т.д. А в Казахстані грає мій друг Євгеній Валенко, якраз в «Актобе», і ще грали Євген Сірий з яким ми разом виступали за «Локомотив», і ще раніше Дмитро Бондар, з яким я теж добре спілкуюся. «Лідсельмаш» двічі зустрічався з «Кайратом», я також знаю тренера алматинського клубу Сергія Корідзе. Більше нічого не можу сказати.
– Минулого року «Актобе» виграв Кубок, але посів лише 4 місце у чемпіонаті. Вже обговорювали якісь завдання на сезон?
– Поки що я взагалі не в курсі про планів «Актобе». Підписав електронний контракт і знаю, що 1 серпня нас усіх збирають. Наразі це вся інформація.
– «Актобе» буде Вашою останньою командою чи ще відчуваєте в собі сили грати й надалі?
– Зараз я сповнений сил і найголовніше – хочу ще грати і досягати поставлених завдань. Спілкуюся зі своїми однолітками, які виступають в різних чемпіонатах, вони кажуть, що втомилися, набридло, щось болить і хочеться повернутися додому, а у мене ж навпаки є запал і сили. Головне, щоб обійшлося без серйозних травм. Тим більше, в минулому сезоні я провів більше за всіх матчів в «Лідсельмаші», і за ігровим часом також. Причому ми ряд матчів грали з ротацією в 5-6 чоловік, бо нас просто таки переслідувала епідемія травм. Я ж усі ці матчі проводив на майданчику і грав по 30 хвилин, а в окремих іграх і більше.
Андрій Гулій, futsalua.org
