Не так давно у Північно-східній футзальній лізі Німеччини було встановлено два рекорди. Причому обидва з українським слідом. 10 листопада минулого року «VfL 05» обіграв «Kine em Halle» з рахунком 86:0, чим перекрив здавалося б вічний рекорд бразильців, які на Лузофонських іграх не залишили шансів Східному Тимору – 76:0 (13 жовтня 2006 року). Свій посильний вклад у вигляді 8 голів у цей розгром вніс і українець з польським паспортом Сергій Шаровара.
 

А 16 березня цього року берлінська «Герта 06» зробила неможливе і поновила рекорд. Під «гарячу» ногу берлінців потрапив все той же «Kine em Halle» – 101:1. Як виявилося, у цьому матчі теж є український слід. Батьки «гертівця» Марвіна Лемішко-Перковіча – українці та й сам він для нас зовсім не іноземець. 

До речі, цей рекорд побити буде вкрай важко, оскільки сезон для «Kine em Halle» закінчився.
 

Про дивовижну історію львів’янина Марвіна Лемішко-Перковіча, який разом зі своєю командою, зробив крок у напрямку потрапляння в Книгу рекордів Гінесса, ми й поговоримо далі.

– Як Ви взагалі потрапили у футзальну ДЮСШ, адже їх не так багато?
– Я грав у футбол з 7 до 12 років у СДЮСШ-4 (Львів). В зимовий період команда завжди виступала в чемпіонаті області та інших футзальних турнірах, оскільки немає належних полів для тренувань. В 12 років я виступав на такому турнірі, а також там грала львівська «Енергія». В її складі виступав мій приятель, який жив на моїй вулиці. Після турніру він мені запропонував спробувати свої сили у футзалі, щоб разом ходити на тренування і тд. Я прийшов на перше тренування, і одразу після його завершення тренер Андрій Ількович запропонував залишитись у команді. 

Пізніше у мене була серйозна травма ліктя, яка не дозволяла займатись спортом 6 місяців. Я лікувався у львівському спортдиспансері. Після відновлення з’явилась можливість піти на перегляд в «Кардинал», в  якому на той момент тренером був Роман Корінь. Проводився набір в команду для участі у чемпіонаті області. Я туди приходив тричі і мене лишили.

– З ким із відомих гравців перетиналися на українському етапі своєї кар'єри?
– Коли я з ними грав, то вони ще не були відомими (посміхається). У «Енергії» грав разом з Назарієм Войтовичем, Віталієм Радевичем і Олегом Гасюком. А в «Кардиналі» з Богданом Чехом, з яким і зараз підтримую тісний зв’язок.
 

– Що спонукало переїхати до Німеччини?
– Насправді я народився в Німеччині. У мене мама – українка. Вона вирішила, що навчатимуся я в Україні, бо родина була у Львові. Коли мені було 3 роки, ми переїхали в Україну. Я тут навчався і закінчив школу. Пізніше з’явилась можливість повернутися в Німеччину і сім'я прийняла рішення нею скористатися. Та і я також бачив, що майбутнє там можна влаштувати значно краще, ніж в Україні, тим паче, що тут вже був не найкращий час.

– Як Ви отримали хорватський паспорт?
– По батьківській лінії. Тато має хорватське коріння і можна було доволі легко отримати паспорт громадянина Хорватії. Була нагода також одержати і німецький паспорт, але для цього потрібно було добре знати мову і зібрати чимало документів. У нас для цього не було багато часу, тому вирішили зробити хорватський паспорт. Все-таки великої різниці немає, бо Хорватія теж у Євросоюзі і з їхнім паспортом можливості майже такі самі.

– Хорватську мову знаєте?
– Так. Взагалі чотири мови знаю.

– Українську, російську, німецьку і хорватську?
– Ще англійську. Російську не рахую (посміхається).

– Як розвивався німецький етап вашої кар'єри?
– Коли я приїхав у Німеччину 2015 року, то отримав можливість тренуватися у футбольній команді «Герта 06», що грає у Північно-східній оберлізі. За рівнем ієрархії це п’ята ліга Німеччини. Поки робилися документи треба було чекати і десь підтримувати форму. Я взагалі не знав, що в цій країні є футзал. Юнацького футзалу тут взагалі немає, тільки футбол. Втім, зимою вони також грають у футзал. От і довелося 3 роки грати у гру мільйонів за юніорів, і міг тренуватися зі старшими, бо у батька там були знайомі. 

Зараз вже є збірна U-19, 1-2 рази на тиждень проходять тренування від федерації кожного міста. Раніше цього всього не було, а зараз під футзальну Бундеслігу все підготовлюють. У Німеччині дуже популярний футбол і футзалу дуже важко хоч якось конкурувати з футболом, але зараз чимало юнаків зацікавилися цим видом спорту.

На одному з тренувань до мене підійшов Девід Роулі, який зараз грає у футбол в Прем'єр-лізі Малайзії. Він мене розпитував чому я приїхав і що хочу досягти. Я йому й розповів, що грав в Україні у футзал і футбол, а тому маю бажання спробувати заграти у Німеччині на професійному рівні. Він мені відповів,що його агент Міхаель Хантше має серйозні зв'язки і допоможе. Через день мені написав Міхаель і розповів, що в нього один гравець виступає у футзальній команді «VfL 05», тож є можливість поїхати на перегляд. Тим паче, що там грають декілька українців, і тренер російськомовний. Я одразу погодився, і за тиждень поїхав на перегляд. Через 7 днів мені повідомили, що я залишаюсь.

– Чому ви через півроку залишили «VfL 05», адже вони саме в цьому сезоні (2017/18) і виграли Кубок Німеччини (головний футзальний трофей у цій країні – прим. авт.)?
– Порівняно з іншими командами там все було на дуже хорошому рівні: тренувальний процес, підбір виконавців, колектив. Зрозуміло, що там стояло завдання виграти Кубок, а тому більше розраховували на досвідчених гравців. Як ви знаєте, на матчі з серйозними командами для підсилення приїжджали українці. Якщо ще на груповому етапі можна було грати, то на плей-оф більшу ставку робили на досвід.

У побутовому плані мене теж не все влаштовувало – робота і місто, в якому я жив. Велику роль у моєму рішенні відіграла і думка сім’ї. Ми вирішили закінчити трудову угоду. Проте головна причина в тому, що я хотів більше грати, розвиватися і прогресувати.
 

– Розкажіть про той дивовижний рекордний матч. Як взагалі таке могло статися?
– Про цю гру взагалі тяжко щось сказати. Щоб ви розуміли, за «Kine em Halle e.V.» грають не якісь там дідусі, а хлопці віком від 16 років до 35 років, які виходять з хорошим настроєм. На виїзд вони зазвичай приїжджають складом з 5-6 гравців. 

Домашні матчі вони приймають у залі жіночої гандбольної команди «Union Halle-Neustadt». Він просто бомбезний. Жоден інший німецький футзальний клуб не грає в настільки шикарному залі та ще й з паркетом. Ніхто не може зрозуміти чому вони грають і оплачують цей зал, адже його оренда коштує шалених грошей.  

Деколи буває важче обіграти фішку чи забити в порожні ворота, ніж проти них грати. Однак тренер дав завдання серйозно налаштуватися і забити принаймні 87 м’ячів, щоб побити рекорд, який у матчі з ними встановив «VfL 05». Був такий момент в матчі, що ми 2 хвилини не могли забити, а потім за 1 хвилину 8 м’ячів забили. Все, що можу сказати – ані ми, ані вони не дотримувалися якоїсь тактики. Як тільки м’яч розводили в центрі майданчика, ми всі разом бігли його забирати і забивали (сміється).

Після матчу їхній тренер сказав, що на наступний сезон буде оновлена команда з новими гравці, і вони демонструватимуть зовсім іншу гру.

– Як же ви примудрилися пропустити від них гол?
– Як я вже казав, ми вчотирьох бігли відбирати м’яч і забивали. Того разу вони якось вдало вибили м'яч і їхній гравець Махмуд Ісса, вийшовши віч-на-віч з нашим воротарем, забив. Дурна позиційна помилка. Після цього ми взяли тайм-аут і забити їм ще 97 голів (посміхається). Сама гра тривала 1 годину і 45 хвилин.

– Невже у них настільки поганий воротар?
– Порівняно з командою – це Джанлуїджі Буффон (посміхається). Він витягнув дуже багато м'ячів, вірніше ми в нього влучали, бо за розмірами він трохи більший за Мануеля Нойєра. Іноді було тяжко йому забити. Думаю, що він зробив десь 50 порятунків.
 

– Який Ваш доробок у цьому дивовижному матчі?
– Забив 8 голів і зробив 19 асистів, 12 разів влучив у стійку і 7 разів не забив в порожні ворота (посміхається). Чесно кажучи, ми могли і 150 м’ячів забити, просто деколи було вкрай тяжко зберігати концентрацію.

– Що за весь цей час змінилося в німецькому футзалі?
– В цьому році Німецький футбольний союз отримав завдання, щоб якнайшвидше зробити професійну футзальну лігу і вже всі готуються що в сезоні 2020/21 буде повноцінна Бундесліга. Якщо один чи два сезони тому можна було на пальцях однієї руки порахувати команди у яких був тренувальний процес, то зараз це вже не так легко. Всі команди уже намагаються грати за якоюсь тактикою, а не покладатися на гру один в один, щоб тільки за рахунок техніки пробувати забити гол. Всі застосовують різні комбінації на кутових і аутах. Раніше це також робили 3-4 команди. 

Як приклад можу навести свою теперішню команду «Герту 06». Якщо порівняти, то в минулому сезоні команда мала 1-2 тренування на тиждень, і то не завжди. В цьому році у нас стабільно 3-4 тренування щотижня. Влітку до нас приєднався молодий тренер 24-річний Джобатта Б'янкіні. Під час ігрової кар’єри він виступав на позиції воротаря і встиг пограти за молодіжну збірну Італії U-21, «Марку Футзал», також грав в Австралії, Японії і США, але зазнав тяжкої травми коліна і не зміг продовжувати кар'єру гравця. 

Наша команда завжди була в нижній частині турнірної таблиці, але в цьому сезоні нам трошки не вистачило, щоб вийти в плей-оф (на 4 очки відстали від другого місця, яке дає право грати у плей-оф – при. авт.). Значить є доволі непоганий прогрес. Якщо минулого року явним фаворитом був «VfL 05», то в цьому році у всіх шанси на перемогу у Кубку 50 на 50.

У багатьох клубів з’явилося бажання грати в Бундеслізі, але, як стало відомо, туди потраплять ті, хто вийде в плей-оф в сезоні 2019/20. Зараз це все в планах і поки що тільки на рівні розмов, але це говорить президент футбольного союзу, що вже є затвердженні дати і умови за яких команди матимуть можливість грати у Бундеслізі.

- У «Герти 06» є плани на Бундеслігу?
-  Звичайно, в новому сезоні буде формуватися команда з прицілом на неї. Для цього минулим літом і пройшов тренер. Планується взяти 4-5 гравці для підсилення, і у новому сезоні ставитимуться найвищі завдання.

Андрій Гулій, futsalua.org